Вітольд Мрозек. Сором, shame, wstyd | Dwutygodnik.com
Що є зброєю проти жіночого гніву і шалу? „Shame, shame, shame”, „Сором, сором, сором” - співає як рефрен жіноча українська команда на сцені в Києві. „Wstyd, wstyd, wstyd / Utop się w swoim pierdolonym wstydzie” [Сором, сором, сором / Втопися у своєму йобаному соромі - Л. І.] - це польська версія у перекладі Клаудини Розхін. “Психоз 4.48”, останній текст резонансної англійської драматургині Сари Кейн, який вперше поставили після її самогубства, розігрується – як прийнято вважати – у психіатричній лікарні, класичній інституції влади.
У невеликому київському театрі Кейн дочекалася сильної, субверсивної і вразливої жіночої інтерпретації – якої майже 20 років тому в Польщі, здається, не мала.
„Ladies and ladies!”, вітають глядачок (і глядачів теж) акторки: Ніна Хижна, яка поєднує ніжне амплуа з панковою енергією й виразна, сильна і, водночас, рафіновано скурпульозна Оксана Черкашина. На клавішах: Олександра Малацковська, відповідальна за музичне аранжування вистави. До них телефонує Сара Кейн, яка, виявляється, говорить українською. Однак, не піддавайтеся прямій асоціації з “Прокльоном” Фрліча, де актори телефонували за порадою до Брехта - українська вистава багато черпає з тексту британки, а не лише “інспірована” ним.
Український “Психоз 4.48” на сцені Театру Актор у Києві це, по суті, офовий театр, хоч і створений професіоналками. У Польщі вистава львівської режисерки Рози Саркісян найбільше б личила “Комуні Варшава” [один з найвідоміших незалежних театрів Варшави - прим. перекл.]. Що з цього виходить? Трохи чорне кабаре, трохи концерт східноєвропейських молодших сестер „Dresden Dolls” - феміністичне ревю на помежів’ї панку й інді року, яке має винятковий емоційний потенціал, від брутального вступу до ліричного фіналу.
Київська прем’єра Кейн робить спробу відкинути приписаний авторці банальний антураж типової проклятої поетки - розпачливої, надихаючої старшокласниць. Та, водночас, висловити ніяковість, яка супроводжує психічне страждання жіночого (і не тільки) суб’єкту підданого самобичуванню власного інтелекту. “Сором, сором, сором” - повторюється рефрен. Це спроба переходу від сорому до empowerment-у. “Щоб це випадково не проінтерпретували як волання про допомогу” - писала Кейн у “Психозі”. Київська вистава є для мене також спробою вийти за межі двох головних ключів прочитання п’єси Кейн: з одного боку – надто простого автобіографізму, картки перебігу хвороби, певного заповіту; а з іншого – тексту поетичного, майстерного. Геги переплітаються з похмурими піснями - про чорний гумор Кейн писали, рідше його (принаймні в Польщі) вдавалося досягати на сцені.
Великий фалоімітатор як пістолет стріляє смертельними у великих дозах таблетками, а сценічна команда звертається безпосередньо до публіки. Британський критик Едвард Бонд представив текст “Психоз 4.48” як серію “дискурсів” - тут є пародійний опис психіатричний припадків, є терапевтичний діалог, поп-психологічний порадник, медичні рецепти, інтимні зізнання і біблійні фрази.
З цієї точки зору вистава Саркісян могла б бути театральною відповіддю на звивисту гетерогенність тексту Кейн. Київський “Психоз 4.48” шукає свіжої театральної мови для шаленства, гніву і розпачу. Це репетиції самогубства, але також примірки нової форми, що має нести силу - звідси виникає дистанція. Однак, немає у виставі Саркісян інтелектуального холоду ані надто легкої іронії - завдяки харизмі, відчуттю і точності актрис із Харкова. Місце теж робить своє. Як той відомий фрагмент з Кейн – “Я душила євреїв газом, я вбивала курдів, бомбила арабів, гвалтувала діток коли вони благали помилувати” [пер. з англ. Олега Лишеги] - звучить в країні, де триває війна, в місті, що розташоване в 500 км від лінії фронту? Врешті, в місті, де чотири роки тому в поспіху з публічного простору усували сліди вуличних сутичок, а видимим знаком того, що досі гинуть люди є сотні облич полеглих на постійній виставці фотографій біля Михайлівського собору. Кейн жила в тіні іншої близької війни, проти якої Європа також виявилась безсилою - конфлікту на Балканах.
Я б застеріг від публічних висловлювань, що нібито зараз “український театр відпрацьовує лекції про Сару Кейн”, які польський театр вже відпрацював (хіба?) на початку міленіуму. Так само, як недоречно і необдумано висловлювали з нагоди Майдану думки, що українці мають власне свою “Солідарність”, “червень 1989”, чи латинський контрреформативний польський Бог зна що ще.
У Польщі сезон на Кейн був короткий, але інтенсивний, головні ролі у ньому виконали серед інших Ґжеґож Яжина, Кшиштоф Варліковський, Павел Лисак, зрештою: Майя Клечевська. Письменницю охарактеризували зручною і модною свого часу етикеткою “новий бруталізм”, що сягає від Кейн, через Марка Равенгілла, до Пшемислава Войцєшка. Сама Кейн себе бруталісткою не вважала. Все відбувалося невдовзі після британського ажіотажу довкола авторки. Зрештою, від прапрем’єри “Підірваних” до самогубства Кейн пройшло заледве неповних 4 роки, а від її смерті до прем’єри “Психозу” Ґжеґожа Яжини з гучною роллю Маґдалени Цєлецької - два. Про англійську прокляту поетку писали навіть журнали з розряду “Твого стилю”.
Загалом кожен з резонансних текстів Кейн мав у Польщі лише одну гучну “канонічну” постановку – крім цього існував у глибокому офі або на інших периферіях. Пізніше ж - в легенді, на театрознавчих семінарах, в ініціаційних театральних спогадах “молодої, великоміської публіки” Театру Розмаїтості і пізніше Нового театру, що поступово ставали добре позиціонованими п’ятдесятилітніми. “Психоз” Яжини в ТР Варшава час від часу грають і досі.
Пізніше надійшла хвиля нових польських драматургів, постановок і переписування класики та нових текстів, які створювали на потребу часу. І так заголовна година триває у нас лише як повторюваний мотив у текстах Павла Демірського, де постійно о 4.48 хтось прокидається, не може заснути, впадає в розпач, страждає. Сьогодні в Польщі ми б, мабуть, сприймали Кейн зовсім інакше - коли психічне страждання більшою мірою пов’язуємо не з психічним стражданням як мистецьким німбом-маркером виняткової вразливості, а з повсюдним станом, де тема позбавлення жінок суб’єктності опинилася в центрі політичної суперечки, зрештою, де в театрі більшість цікавих режисерських дебютів це режисерки, а театральна форма знову - хоча б іноді - стає поміченою. Вистава Рози Саркісян йде цими шляхами. Тому варто було б українську прем’єру останнього тексту Кейн привезти до Польщі.
автор: Вітольд Мрозек
переклад з польської: Любов Ільницька
джерело: Dwutygodnik.com
У невеликому київському театрі Кейн дочекалася сильної, субверсивної і вразливої жіночої інтерпретації – якої майже 20 років тому в Польщі, здається, не мала.
„Ladies and ladies!”, вітають глядачок (і глядачів теж) акторки: Ніна Хижна, яка поєднує ніжне амплуа з панковою енергією й виразна, сильна і, водночас, рафіновано скурпульозна Оксана Черкашина. На клавішах: Олександра Малацковська, відповідальна за музичне аранжування вистави. До них телефонує Сара Кейн, яка, виявляється, говорить українською. Однак, не піддавайтеся прямій асоціації з “Прокльоном” Фрліча, де актори телефонували за порадою до Брехта - українська вистава багато черпає з тексту британки, а не лише “інспірована” ним.
Український “Психоз 4.48” на сцені Театру Актор у Києві це, по суті, офовий театр, хоч і створений професіоналками. У Польщі вистава львівської режисерки Рози Саркісян найбільше б личила “Комуні Варшава” [один з найвідоміших незалежних театрів Варшави - прим. перекл.]. Що з цього виходить? Трохи чорне кабаре, трохи концерт східноєвропейських молодших сестер „Dresden Dolls” - феміністичне ревю на помежів’ї панку й інді року, яке має винятковий емоційний потенціал, від брутального вступу до ліричного фіналу.
Київська прем’єра Кейн робить спробу відкинути приписаний авторці банальний антураж типової проклятої поетки - розпачливої, надихаючої старшокласниць. Та, водночас, висловити ніяковість, яка супроводжує психічне страждання жіночого (і не тільки) суб’єкту підданого самобичуванню власного інтелекту. “Сором, сором, сором” - повторюється рефрен. Це спроба переходу від сорому до empowerment-у. “Щоб це випадково не проінтерпретували як волання про допомогу” - писала Кейн у “Психозі”. Київська вистава є для мене також спробою вийти за межі двох головних ключів прочитання п’єси Кейн: з одного боку – надто простого автобіографізму, картки перебігу хвороби, певного заповіту; а з іншого – тексту поетичного, майстерного. Геги переплітаються з похмурими піснями - про чорний гумор Кейн писали, рідше його (принаймні в Польщі) вдавалося досягати на сцені.
Великий фалоімітатор як пістолет стріляє смертельними у великих дозах таблетками, а сценічна команда звертається безпосередньо до публіки. Британський критик Едвард Бонд представив текст “Психоз 4.48” як серію “дискурсів” - тут є пародійний опис психіатричний припадків, є терапевтичний діалог, поп-психологічний порадник, медичні рецепти, інтимні зізнання і біблійні фрази.
З цієї точки зору вистава Саркісян могла б бути театральною відповіддю на звивисту гетерогенність тексту Кейн. Київський “Психоз 4.48” шукає свіжої театральної мови для шаленства, гніву і розпачу. Це репетиції самогубства, але також примірки нової форми, що має нести силу - звідси виникає дистанція. Однак, немає у виставі Саркісян інтелектуального холоду ані надто легкої іронії - завдяки харизмі, відчуттю і точності актрис із Харкова. Місце теж робить своє. Як той відомий фрагмент з Кейн – “Я душила євреїв газом, я вбивала курдів, бомбила арабів, гвалтувала діток коли вони благали помилувати” [пер. з англ. Олега Лишеги] - звучить в країні, де триває війна, в місті, що розташоване в 500 км від лінії фронту? Врешті, в місті, де чотири роки тому в поспіху з публічного простору усували сліди вуличних сутичок, а видимим знаком того, що досі гинуть люди є сотні облич полеглих на постійній виставці фотографій біля Михайлівського собору. Кейн жила в тіні іншої близької війни, проти якої Європа також виявилась безсилою - конфлікту на Балканах.
Я б застеріг від публічних висловлювань, що нібито зараз “український театр відпрацьовує лекції про Сару Кейн”, які польський театр вже відпрацював (хіба?) на початку міленіуму. Так само, як недоречно і необдумано висловлювали з нагоди Майдану думки, що українці мають власне свою “Солідарність”, “червень 1989”, чи латинський контрреформативний польський Бог зна що ще.
У Польщі сезон на Кейн був короткий, але інтенсивний, головні ролі у ньому виконали серед інших Ґжеґож Яжина, Кшиштоф Варліковський, Павел Лисак, зрештою: Майя Клечевська. Письменницю охарактеризували зручною і модною свого часу етикеткою “новий бруталізм”, що сягає від Кейн, через Марка Равенгілла, до Пшемислава Войцєшка. Сама Кейн себе бруталісткою не вважала. Все відбувалося невдовзі після британського ажіотажу довкола авторки. Зрештою, від прапрем’єри “Підірваних” до самогубства Кейн пройшло заледве неповних 4 роки, а від її смерті до прем’єри “Психозу” Ґжеґожа Яжини з гучною роллю Маґдалени Цєлецької - два. Про англійську прокляту поетку писали навіть журнали з розряду “Твого стилю”.
Загалом кожен з резонансних текстів Кейн мав у Польщі лише одну гучну “канонічну” постановку – крім цього існував у глибокому офі або на інших периферіях. Пізніше ж - в легенді, на театрознавчих семінарах, в ініціаційних театральних спогадах “молодої, великоміської публіки” Театру Розмаїтості і пізніше Нового театру, що поступово ставали добре позиціонованими п’ятдесятилітніми. “Психоз” Яжини в ТР Варшава час від часу грають і досі.
Пізніше надійшла хвиля нових польських драматургів, постановок і переписування класики та нових текстів, які створювали на потребу часу. І так заголовна година триває у нас лише як повторюваний мотив у текстах Павла Демірського, де постійно о 4.48 хтось прокидається, не може заснути, впадає в розпач, страждає. Сьогодні в Польщі ми б, мабуть, сприймали Кейн зовсім інакше - коли психічне страждання більшою мірою пов’язуємо не з психічним стражданням як мистецьким німбом-маркером виняткової вразливості, а з повсюдним станом, де тема позбавлення жінок суб’єктності опинилася в центрі політичної суперечки, зрештою, де в театрі більшість цікавих режисерських дебютів це режисерки, а театральна форма знову - хоча б іноді - стає поміченою. Вистава Рози Саркісян йде цими шляхами. Тому варто було б українську прем’єру останнього тексту Кейн привезти до Польщі.
автор: Вітольд Мрозек
переклад з польської: Любов Ільницька
джерело: Dwutygodnik.com